Як і коли народилося "Хмельницькобленерго"

Не можна написати історію народження нашого підприємства у відриві від історії нашої країни того часу. Потрібно знати в якому стані знаходилась тоді країна, які події відбувалися, що передувало цьому і що явилося поштовхом до цього.

Отже, в травні 1945 року, нарешті, закінчилася Велика Вітчизняна війна. Сама спустошлива, сама кровопролитна і сама жорстока, яку зазнало людство на той час. Вона забрала з собою десятки мільйонів людських  життів, залишивши по собі руїни, згарища, попелища, мільйони інвалідів, вдів і сиріт.

Але життя продовжувалося. Потрібно було негайно відбудовувати народне господарство. В першу чергу все було кинуто на відбудову промисловості: шахт, заводів, фабрик. Левову частку бюджету потрібно було кинути на оборонну міць країни. Адже Америка на той час вже випробувала атомну зброю, зкинувши бомби на мирне населення японських міст Хіросима і Нагасакі. Не рахуватися з цим було просто неможливо.

Країні потрібні були величезні кошти. Найбільше постраждало село. Непомірні податки, навіть на фруктові дерева, добровільно-примусова позика. Все це лягло страшним тягарем на селянина. Сільське господарство продовжувало триматися на виснажених затяжною війною жіночих плечах. З чоловіків, які повернулися з фронту, було багато інвалідів. Окрім того, в повоєнні роки велику кількість молоді з сіл в примусовому порядку відправляли на відновлення шахт на Донбас. Але хліба також потрібно було всім: і шахтарям, і металургам, робітникам всіх професій і величезній армії. Якби країна вимітала з колгоспних комор все до останньої зернини, а в дійсності так і було, хліба все одно не вистачило б.

Стало зрозумілим всім: необхідно приймати кардинальні заходи – механізувати хоча б самі трудомісткі сільськогосподарські процеси.

А для цього потрібна електроенергія. Звідкіля і як її подати до розкиданих селищ, сіл і хуторів?

Було розроблено декілька варіантів. Варіант перший – будувати високовольтні лінії електропередач від потужних теплових електростанцій, які постачали електроенергію великим промисловим підприємствам. Пізніше країна повернулась до цього варіанту, але на той період це було не на часі, економічно не вигідно.

Другий варіант – будувати невеликі теплові електростанції. А для цього треба будувати залізничні колії для доставки вугілля або рідкого палива. Потрібні вагони або цистерни, яких на той час так не вистачало. Та і вугілля, і рідке паливо було також дефіцитним. Не витримав конкурсу і цей варіант.

Третій варіант – будівництво малих і середніх гідроелектростанцій на річках, яких було вдосталь. В цьому варіанті було також своє “ні” – велика вартість комплексу гідроспоруд. І все ж таки зупинилися на цьому варіанті, бо велику перевагу надавали безкоштовні гідроресурси.

У 1946 році вийшла Постанова ЦК КПРС та Уряду про будівництво малих та середніх гідроелектростанцій для електрифікації та механізації сільського господарства.

В терміновому порядку були засновані проектно-пошукові інститути, вищі навчальні заклади з профілем електрифікації та механізації сільського господарства, або ж відкриті факультети при уже діючих вищих навчальних закладах.

При Київському гідромеліоративному інституті було ліквідовано факультет торфорозробки і відкрито факультет гідроенергетики, абітурієнтом якого, а далі і студентом, в силу обставин, довелося стати і автору цих рядків.

Як тільки були виготовлені перші проекти – негайно були створені в багатьох областях, в т.ч. і у нашій, будівельні організації “Сільелектро”. Вони негайно приступили до будівництва ГЕС. Перші з них були державними: Цвіклівська в Кам”янець-Подільському районі, Ново-Костянтинівська і Щедрівська в Летичівському, Коржівська в Остропольському (тепер Старокостянтинівському) районі. За рахунок колгоспів будувалися Летавська ГЕС в Чемеровецькому районі, Черешеньська ГЕС в Деражнянському районі.

Постало питання: хто повинен приймати в експлуатацію ГЕС і здійснювати їх експлуатацію.

Ось тоді, в травні 1951 року і було створено Кам”янець-Подільську міжобласну експлуатаційну контору “Сільенерго”. Так народилося наше підприємство. Чому називалося Кам”янець-Подільським? До 1939 року обласний центр був в м.Кам”янці-Подільському. Так і називалась наша область. У 1939 році обласний центр було перенесено в м.Проскурів, а назва області залишилась та сама.

1 січня 1954 року, на честь 300-річчя возз’єднання України з Росією, місто Проскурів було перейменовано в Хмельницький, відповідно і область у Хмельницьку.
Чому контора називалась міжобласною? Вона повинна була обслуговувати три області – Кам”янець-Подільську, Тернопільську і Чернівецьку. Основними завданнями “Сільенерго” було виступати в ролі замовника будівництва гідроелектростанцій, здійснювати нагляд за будівництвом ГЕС, приймати в експлуатацію та експлуатувати новозбудовані ГЕС, а також надавати електроенергію сільгоспвиробникам. Для надання колгоспам допомоги у здійсненні технічно-грамотної експлуатації уже підключених об’єктів, при конторі були створені експлуатаційно-виробничі дільниці (ЕВД). Вони були майже в кожному районі, де була електроенергія. У віддалених районах вони дислокувалися, як правило, при ГЕС, якщо такі були. Але підпорядковані були конторі. В свій час вони зіграли важливу роль, адже були випадки самостійного підключення до електроосвітлення, коли господар брав якусь жердину, закопував в землю, замість ізолятора брав шматок гумової калоші, і підключався.

В Проскурові контора розташовувалась по вул. Карла Маркса (тепер – Подільська), 38. Зараз це місце поряд з кінотеатром “Планета”, а на той час це був довгобуд пожежного депо. З лівої сторони, де зараз зводиться новобудова, стояв 2-поверховий житловий будинок, в якому на першому поверсі контора орендувала одну кімнату. Столи в кімнаті стояли впритул один до одного. З правої сторони між столами і стіною був вузький прохід, розминутися в якому було неможливо. Столів для всіх не вистачало. Та, оскільки контора була міжобласною, і більшу частину робочого часу потрібно було проводити у відрядженнях, то доводилось чергуватися: хтось у відрядженні, хтось на робочому місці опрацьовує свої матеріали, і навпаки. Якщо ж директорові потрібно було поговорити з кимось наодинці, він викликав його прямо на  тротуар, а усі шуткували: директор викликав до себе в кабінет.

З транспорту в конторі були одна легкова автомашина ГАЗ, який давно просився за заслужений відпочинок, і не менш зношена вантажівка ГАЗ-51.

Більшу частину робочого часу треба було бути у відрядженнях. Першочерговим завданням було проведення обстежень в колгоспах  в усіх трьох областях, де встановлено хоч якісь двигуни або існували  водяні млини. Адже все це господарство експлуатувалось з грубими порушеннями правил технічної експлуатації і техніки безпеки.

Умови поїздок було занадто важкими, але для того часу це було нормою. Дороги, розбиті, транспортного сполучення практично не було навіть з райцентрами. Готелів – також, а якщо де і були, то завжди в адміністратора стояла табличка “Місць немає”.

До Кам’янця-Подільського, як до колишнього обласного центру, доїхати можливо було потягом. Об’єкти наші були, як правило, у селах, тому далі потрібно було добиратися підводами або ж пішки. До деяких районів ходили так звані “автобуси”. Це були звичайні вантажні машини ГАЗ-51, вкриті брезентом. В кузові стояли дерев’яні лави, на яких в тріскучі морози промерзало все тіло. Одного разу довелось їхати у вантажній машині з жомом, підклавши під бік мішок і солому. Але не виконати завдання навіть в голову не приходило.

З багатьох термінових, на перший план вийшло завдання розміщення контори, адже в таких умовах працювати було дуже важко. Місцеві органи влади не могли надати нам допомоги, бо місто саме було в злиденному стані, воно навіть не мало вигляду обласного центру. Будувати адміністративне приміщення на той час категорично заборонялось. Тому вдалося добитися коштів на будівництво двоповерхового чотириквартирного житлового будинку. Були закуплені у Прибалтиці дерев’яні деталі до збірних житлових будинків: дах, поли, міжповерхове перекриття, вікна, двері, а також проектна документація. Хоч і був офіційний підрядник, участь у будівництві приймали всі співробітники: починаючи від директора контори і закінчуючи прибиральницею. Збудувати в рекордно-короткі, як на той час, терміни. Розпочали будівництво весною 1952 року, а до 1 січня 1953 року заселилися у будинок. Звичайно було багато недоробок. Наприклад, не було зовнішньої штукатурки, не зроблено благоустрій території тощо. Другий поверх і дві маленькі кімнатки першого поверху були  зайняті житловими приміщеннями. А решта, майже весь перший поверх – конторою. Нашій радості не було меж. Адже кожен мав свій стіл, а директор і головний інженер – свої кабінети.

Гостро стояло питання з кадрами. Не вистачало дипломованих спеціалістів. В апараті міжобласної (!) контори працювало лише два інженери з дипломами:  інженер-електрик та інженер-гідротехнік. Поступово вирішувалось і це питання. Декілька молодих спеціалістів прийшли з Київської сільськогосподарської академії, а далі Львівський інститут електрифікації і механізації сільського господарства допоміг укомплектувати не тільки апарат контори, але й районні підприємства.

Але ж повернімося до нашої основної діяльності. Раніше вже розповідалося, які гідроелектростанції були збудовані за державні кошти. Крім того за бюджетні кошти було реконструйовано ще дві малі ГЕС. Це Нетішинська, що у Славутському районі, на базі водяного млина потужністю лише 160 кВт, і Меджибізька, також на базі водяного млина потужністю всього 24 кВт. Але на той час кожен кіловат був на вагу золота. Надалі будівництво ГЕС держава переклала на плечі колгоспів. В основному будувалися міжколгоспні ГЕС, до одному колгоспу таке будівництво було не під силу.

Завданнями контори було спільно з міжколгоспною радою здійснювати технічний нагляд за будівництвом, контроль за витрачанням цільових коштів, участь у прийнятті в експлуатацію об’єктів.

Таким чином були збудовані і взяті нами в оренду Ніверківська, Завальївська, Боднарівська, Залучанська, Сатанівська, Мартинківська, Велико-Кужелівська, Мислятинська і Закотянська міжколгоспні електростанції. Колгосп в селі Летава самостійно експлуатував свою ГЕС. Були ще й маленькі станції, такі як Черешенська, Залетичівська, Баламутівська та інші, яких ми оренду не брали, але при необхідності надавали їм технічну допомогу.

Всього на балансі нашої організації тоді знаходилось 15 гідроелектростанцій, з них 6 – державних, а 9 – орендованих. Крім того, при Меджибізькій ГЕС був маленький дизаль. Мені важко визначити загальну потужність всіх електростанцій, але приблизно вона складала 6000 кВт.

Такою була діяльність контори по нашій області, а ми обслуговували ще Тернопільську і Чернівецьку області. У 1958 році у цих областях були створені самостійні контори “Сільенерго”, а наша контора з цього року набула статусу обласної. У вересні 1960 року Хмельницька обласна контора “Сільенерго” була реорганізована в Хмельницьке енергетичне експлуатаційне управління сільського господарства.

Постійним  нашим підрядником була обласна контора “Сільелектро”, пізніше перейменована в мехколону № 13. Заснована вона була 1949 року в м.Кам’янці-Подільському, а пізніше переведена в місто Проскурів.

Малі і середні ГЕС, в свій час, відіграли велику роль в електрифікації сільського господарства. Адже вони взяли на свої плечі непочатий пласт енергетики і надали поштовх подальшому розвитку галузі.

Але кожен відрізок часу диктує свої вимоги. Потужностей ГЕС не вистачало. Була збудована Деражнянська паротурбінна електростанція, яка частково вирішувала проблеми окремого регіону.

Дефіцит електроенергії в сільському господарстві гостро постав не тільки в нашій області, але й по всій країні. Ось тоді і повернулися до того першого варіанту електрифікації сільського господарства, який витримав конкурсу в перші повоєнні роки – передача електроенергії сільському господарству від потужних державних електростанцій.

Напевне, до сказаного вище потрібно було б добавити розповідь про тих першопроходців, тих енергетиків, які поклали перші цеглини в підмурок сучасної галузі енергетики. Хто були ті Прометеї, що несли світло в темряву, в повному розумінні цих слів?

Будь-ласка, знайомтесь. Першим директором Кам’янець-Подільської міжобласної експлуатаційної контори “Сільенерго” був Гродський Георгій Андрійович, який до цього очолював міжобласну будівельну організацію “Сільелектро”, теперішню мехколону № 13. Людина спокійна, виважена, мав практичний організаторський досвід роботи. Керував нашою конторою він недовго. Але на його долю випав організаційний період. І він впорався зі своїм обов’язком, після чого повернувся знову на свою попередню посаду.

Головного інженера спочатку не було. Пізніше за направленням з Києва, а точніше з Главка, на цю посаду прибув Довгань Андрій Йосипович – інженер за фахом, технічно грамотний, з практичним досвідом роботи, вимогливий до себе і підлеглих. З поміж інших виділявся особливою коректністю. На посаду директора після Гродського було направлено випускника Київської сільськогосподарської академії  Коломійця Василя Кириловича. Спочатку працювати йому було важкувато, бо не було практичного досвіду. Пізніше він досить непогано справлявся зі своїми обов’язками.

Через 5-6 років на посаду директора було призначено Голованевського Олександра Михайловича, який від дня заснування контори працював директором – замовником по будівництву гідроелектростанцій.  Він не мав навіть середньої технічної освіти, але від природи володів аналітичним розумом, організаторськими здібностями, умінням працювати з людьми. На посаді він пропрацював до 1972 року, коли звільнився в зв’язку з виходом на пенсію. В той час головним інженером було призначено Кратенка Івана Івановича, випускника Київської сільськогосподарської академії, який прибув на роботу ще у 1951 році і працював старшим інженером.

В період керівництва Голованевського і Кратенка було звершено стовідсоткову електрифікацію області. Ця знаменна подія відбулась у 1970 році.

У 1972 році директором нашого підприємства було призначено Родзяка Петра Івановича, який до цього керував будівельною організацією від мехколони № 13 в місті Шепетівці. Інженер за фахом, досить енергійний, доволі сміливий, рубав, як кажуть, з плеча. Почав з того, що пенсіонерів відправив на пенсію. На той час в нашому підприємстві уже були створені служби, а розмістити їх в приміщеннях по вул. Тельмана не було де. На вулиці Свердлова, в районі тубдиспансера, був одноповерховий будинок, який майже по вікна вріс в землю. Ось там  і були деякі служби. Коли це побачив новий директор, зірвав вивіски, щоб не ганьбили підприємство. Такі були його слова. По вул. Храновського був розміщений Хмельницький РЕМ. Його директором був Фрейдкіс Семен Михайлович, а головним інженером – Шуляк Всеволод Костянтинович. Вони будували гаражі і майстерні. Новопризначений директор в терміновому порядку перепланував і добудував це приміщення під контору і служби. В 1974 році туди було переведено і розміщено всі виробничі служби  і апарат контори. Гаражі і майстерні були збудовані на тій же території за будинком контори.

Не буду далі продовжувати перелік перших посадових осіб, адже це наші сучасники. Добавлю тільки, що після П.І.Родзяка на посаду директора було призначено Дитюка Олександра Сергійовича, який до того працював головним інженером, а головним інженером став Муха Олександр Гнатович.

Було б несправедливим не згадати перших енергетиків з “глибинки”. Це Клімятенко Іван Тимофійович, директор Меджибізької ГЕС, а пізніше – директор Дунаєвецького РЕМ; Собко Григорій Георгійович – перший директор Ново-Костянтинівської ГЕС, пізніше – директор Цвіклівської ГЕС, директор Кам’янець-Подільського РЕМ; Балашов Олександр Іванович – директор Нетішинської ГЕС; Рябчун Іван Леонтійович – директор Коржівської ГЕС, пізніше – директор Старокостянтинівського РЕМ; Левченко Іван Петрович – директор Щедрівської ГЕС, пізніше – директор Летичівського РЕМ; Жеребецький Іван Мойсеєвич – головний інженер Щедрівської ГЕС, пізніше – головний інженер Летичівського РЕМ; Дитинюк Леонід Андрійович – директор Ніверківської та Заваліївської ГЕС, потім – директор Кам’янець-Подільського РЕМ; Прадищук Євген Іванович – головний інженер Деражнянської ПТЕС; Літвінко Федір Васильович – головний інженер Коржівської ГЕС, пізніше – головний інженер Старокостянтинівського РЕМ, а потім – директор того ж РЕМ; Красовський Олександр Федорович – працював на керівних посадах на  Нетішинській ГЕС, а потім у Славутському РЕМ; Вітович Віктор Миколайович – головний інженер, а потім – директор Дунаєвецького РЕМ; Будник Валентин Григорович – головний інженер Ніверківської ГЕС, пізніше головний інженер Цвіклівської ГЕС, директор Ізяславського РЕМ.

Була ще велика когорта старших інженерів, які потім зайняли керівні посади: Корчак М.Г., Підперигора В.П., Кунинець М.М., Козловський О.П., Товстига О.І., Шулик І.Т.

Але найбільше я хотіла б відзначити експлуатаційно-виробничий персонал, який ніс цілодобову варту та ГЕС і ПТЕС в умовах, коли була практично відсутня автоматика. Я б відзначила і велику армію електромонтерів, бо на їх долю випала найважча праця. Вони своєчасно здійснювали обходи ЛЕП і підстанцій, виконували побіжні і капітальні ремонти, усували аварійні ситуації в негоду. Тут важко виділити когось особисто.

Від автора.

Так уже сталося, що початок моєї трудової біографії та вся моя трудова діяльність тісно пов’язані не тільки зі початком створення “Хмельницькобленерго”, а й подальшою його діяльністю.

І якщо я в своїй трудовій діяльності чогось досягла, то я завдячую, в першу чергу, цьому підприємству і його колективу. Воно стало для мене рідним, близьким і дорогим. Воно для мене як моя дитина, бо ж на моїх очах спиналося на свої худенькі ніжки, падало, набивало синці і гулі, піднімалося і вперто крокувало вперед, долаючи різні перешкоди. Зараз воно в розквіті сил. А я  ще й тепер, хоча майже чверть віку на пенсії, не перестаю радіти і вболівати за нього.
Доземний уклін Вам, невтомні трударі-енергетики.

А ще хочу висловити щиру подяку всьому колективу “Хмельницькобленерго” та його генеральному диретору Олександру Леонідовичу Шпаку за велику увагу до пенсіонерів і побажати усім Вам здоров’я, щастя, сімейного затишку і подальших творчих успіхів у праці.

Ганна Крицька, ветеран праці “Хмельницькобленерго”
Заслужений енергетик СНД, Почесний енергетик України

Наверх